По буддійських поняттях, смерть наступає не внаслідок зупинки серця або подиху, а тільки в той момент, коли свідомість залишає тіло. Тому буряты ховають померлих по закінченні трьох днів після смерті. Потрібно обмовитися, що в буддизмі немає такого поняття, як 'душу', а є термін 'свідомість'. Отож, у стані коми або клінічної смерті свідомість залишається в тілі. І тільки тоді, коли свідомість остаточно покине тіло, наступить смерть. Але смерть наступить лише для старого тіла. А свідомість кинеться на пошук нового тіла, для того, щоб переродитися. Адже буддисти вважають, що життя безначальна й нескінченне. Тому для буддиста смерть - це найважливіший момент у житті, від цього залежить те, як людина переродиться. Не потрібно боятися смерті, а треба готуватися до неї щохвилини й щомиті. Це дуже просто. Потрібно мати лише благі помисли й робити благі вчинки.
А от англійські вчені вважають, що свідомість не залежить від роботи головного мозку. Доктор Сэм Парниа і його колеги із Саутгемптонского госпіталю опитали 63 чоловік, що вижили після зупинки серця. Більшість пацієнтів нічого не пам'ятали про період несвідомого стану. Однак чотири чоловіки розповіли про відчуття 'після смерті'. Вони випробовували почуття умиротворення й радості, прискорення часу, бачили яскраве світло, входили в інший світ. Деякі пацієнти говорили про втрату відчуття свого тіла. Автори дослідження припускають, що мозок необхідний для демонстрації розуму, як телевізор - для перетворення електромагнітних хвиль у зображення.
Інші вчені проводять аналогію між моментом умирання й досвідом появи на світло дитини. 'Можливо, що ми вперше знайомимося зі смертю в момент народження. Мало кому з людей доводить ще раз пережити така небезпечна й страшна подорож, яке він проробив, виходячи з десятисантиметровых родових шляхів. Ми ніколи, напевно, у точності не довідаємося, що відбувається в цей час у свідомості дитини, але, імовірно, його відчуття нагадують різні стадії вмирання'. У такому випадку перед дослідниками встає закономірне питання: чи не є передсмертні бачення трансформованим переживанням родової травми, природно, з накладенням накопиченого життєвого й містичного досвіду?
Незважаючи на поширеність ідей про життя після смерті, далеко не завжди офіційна медицина приймає неї на віру. Так, наприклад, відомий лікар-реаніматолог Микола Губін почав ціле наукове дослідження, що спростовує присвячений цій проблемі праця Р. Моуди. Зокрема, він уважає, що втрата тих горезвісних 60-80 грамів ваги, 'які в наукоподібних статтях називають вагою душі, що покинула після агонії тіло', відбувається під час агонії й викликана повним спалюванням АТФ і виснаженням мітохондрій клітин.
У всі часи людину цікавило майбутнє, хотілося хоч краєм ока заглянути у недосяжне завтра і передбачити свою долю. І, відповідно, в усі часи з’являлися гадалки, провидиці, медіуми. Я знала одну жінку, яка, заглянувши в своє майбутнє, почула жахливі слова: “Твоя дитина проживе не більше двадцяти п’яти років”. Як не дивно це звучить, але ці слова принесли жінці довгоочікуваний душевний спокій .
Цей випадок трапився у сусідній Тернопільській області. В одному із сіл жила жінка із донькою. Дванадцятирічна донька дуже страждала від ревматизму. Дитину мучили страшенні болі в колінних суглобах, не допомагали жодні ліки. Хтось із односельчан порадив народний спосіб лікування ревматизму: бензинові ванни. В той час була холодна зима. Мама підігріла бензин, налила його у відро і посадила біля печі доньку гріти у ньому хворі ноги. Поки дитина приймала бензинові ванни, жінка пішла доїти корову. Раптом пролунав жахливий крик доньки. Перелякана мати вбігла в дім і побачила, що дитина перетворилася в живий факел. Врятувати життя доньці не вдалося. Після похорону згорьована мати мало не збожеволіла, весь час винила себе і навіть намагалася накласти на себе руки. А якогось дня вона почула, що у сусідньому районі живе провидець, який передбачає долю людини за фотографією. Жінка взяла фото, на якому була її донька у трьохрічному віці, і поїхала до провидця. Не кажучи йому, що дитини вже немає серед живих, попросила щоб передбачив їй долю, навіть якщо й нещасливу. Уважно вдивляючись у фото, засмучений старець сказав: “ Якщо вона не помре у шість років від гарячки, а у дванадцять не помре від вогню, то у двадцять п’ять помре при пологах. Не судилося їй довго жити”.
Жінка пригадала, як у шість років доньку ледь врятували від запалення легень. І, повіривши у нещасливу долю дитини, мати у нещасті перестала винити лише себе...