Але поступово мій спокій переростає в непевність, а потім у тривогу, я починаю відчувати себе відірваної від загальної маси своїх побратимів, самотньої, нікому не потрібної; скоріше навіть, я випробовую почуття провини за свій спокій і безпеку, коли інші перебувають у таких тяжких умовах. На мене нахлинула лавина різних емоцій - і як це було несхоже на тільки що що панувало в мені спокій і впевненість. Запитую себе, може мені страшно залишатися однієї? І розумію, що це не страх, а звичка перебувати завжди серед людей, у соціумі, мимоволі (свідомо або несвідомо) підкорятися загальноприйнятим нормам і вважати, що так і мабуть, так правильно, навіть тоді, коли тобі це не потрібно й не подобається. Це звичка бути «коліщам і винтиком», не витикатися, не бути помітніше, і не дай Боже, краще інших, не бути незвичайн або особливим, не вилазити з колії.
Так чи інакше мені стає незатишно, і моєму безтурботному існуванню приходить кінець. А як добре було просто «бути», ні про що не думаючи, нічого не почуваючи, просто усвідомлювати, що ти «є», що ні від кого не залежиш, нікому не підкоряєшся, що навіть ураган не може заподіяти тобі шкоди й не тільки шкоди, він взагалі нічого не може тобі заподіяти, якщо тобі це не потрібно. Це і є воля. Та сама: звабна й заборонна, примарна й ваблива, бажана й недосяжна.
І сьогодні в процесі я була вільна, а виходить, можу бути вільної завжди.
Схожі статті:
Сторінок: 1 2
0 Відгуків на “Містична осінь”
Залишити відгук